Дмитро Гуня, кошовий отаман, гетьман повстанського війська.
Грудень 1637 року. Трагічний бій під Кумейками на Черкащині. Слабко озброєні повстанці мужньо стримують шалений натиск добірних польських військ. Табір з возів, улаштований просто на марші, ненадійний. Поляки легко вдерлися до нього. У страшній різанині, що тривала мало не цілий день, повстанці втратили близько 6 тисяч чоловік. Бачачи, що битву програно, гетьман Павло Павлюк бере загін кінного козацтва - найбоєздатнішого - і, вирвавшись із табору, відходить у бік містечка Боровиця.
А очолив тих, хто лишися спливати кров'ю під Кумейками, літній, досвідчений полковник Гуня. Йому не забракло мужності, таланту й авторитету, щоб після відходу гетьмана (це, ясна річ викликало в таборі паніку) заспокоїти бунтарів, відбити напад поляків і, зміцнивши табір, триматися ще кілька годин. На світанку ж, перегрупувавши своє знесилене військо, Дмитро Гуня несподіваним ударом прорвав польську блокаду і почав відступати тим самим шляхом, яким повів свій загін гетьман Павлюк.
Щоправда, щоб збільшити маневреність свого війська і врятувати його, Гуні довелося залишити в містечку Мошни весь обоз із пораненими, яких того ж таки дня поляки вирубали. Але це виявилося тією трагічною жертвою, якої не можна було уникнути задля порятунку основної частини війська.
Друга дія повстанської драми гетьмана Павлюка відбувалася, як відомо, в таборі під Боровицею. Там сталося так, що повстанське військо виявилося розчленованим. Полки запорізьких козаків під командою полковників Скидана й Остряниці ще перед битвою відступили в район Чигирина, а в таборі, під орудою Павлюка й Гуні, зосталися тільки селянські загони. Після тяжкого бою, коли Гуня відчув, що повстанці ладні зрадити гетьмана й здати всю старшину полякам, він зібрав навколо себе загін відданих йому запорожців, вирвався з табору і, форсувавши Дніпро, рушив на Січ.
Отже, нічого дивного немає в тому, що полковник Дмитро Гуня став для козаків символом мудрості та надійності. Йому вірили, за ним ішли, на його щасливу зірку покладалися. Ось чому січове товариство одразу наставило його кошовим отаманом.
І він виправдав сподівання повсталого козацтва. Коли навесні 1638 року гетьман реєстрових козаків Караїмович виступив, за наказом поляків, проти Січі, намагаючись узяти її під пильний нагляд, саме Гуня скликав Раду й від її імені зажадав: геть від Січі, бо інакше розпочнуться бойові дії. Рішучість кошового Гуні врятувала тоді козаків від братовбивчої війни між реєстровим та нереєстровим лицарством.
Можливо, якби повстання, що и далі розгорялося в Україні, очолив Дмитро Гуня, воно б мало більший успіх. Проте, як ми вже знаємо, у квітні 1638 року гетьманом обрали Остряницю, а Гуню оголосили "першим полковником", тобто заступником гетьмана. Й історія, по суті, повторилася.
Трагедія повстанського табору під Жовнином. Гетьман Остряниця з невеличким загоном прибічників утікає, кинувши своє військо напризволяще. А ті, що залишилися звернулися до старого досвідченого полковника Гуні: прийми булаву.
І Гуня прийняв. Буквально за кілька годин, не припиняючи бою з поляками, він зумів відновити дисципліну у війську, залатати проломи, знову зробити табір здатним до оборони.
До речі, там, під Жовнином, поляки вдалися до жахливої провокації: заходилися палити навколишні села, а людей з них, особливо жінок і дітей, пригнали до табору й перед очима повстанців почали катувати і страчувати. Таким чином М. ІІотоцький намагався залякати повстанців та посіяти ворожнечу між ними й населенням, яке, мовляв, терпить лихо через свавілля бунтарів. З другого - сподівався, що козаки, яких було значно менше, ніж поляків, не витримають і кинуться з табору рятувати приречених. Проте Гуня пригасив пристрасті і з табору не вийшов. Завдяки цьому він зберіг життя тисячам повстанців, які все одно катованим нічим не допомогли б.
Зрозумівши, що гетьман Гуня розгадав їхні наміри, поляки облишили тортури і пішли на штурм. Проте козаки відбили напад і зуміли відійти до Дніпра. Там, у гирлі Дніпрового протоку-стариці, вони заклали новий табір. Скориставшись перепочинком, повстанці настільки укріпили його, що він, по суті, став неприступним. І дав їм захист мало не на два місяці. Могли повстанці триматися тут і далі, але не ставало харчів, майже вичерпались набої для рушниць і пістолів.
Коли гетьман Остряниця ще тільки закладав табір під Жовнином, він відрядив полковника Филоненка на Січ із наказом привезти продовольство й набої, Филоненко наказ виконав. Та коли обоз під охороною загону запорожців наблизився до табору, поляки кинули на нього чи не все військо. Филоненко - не без підтримки повстанців, командувати якими Остряниця доручив Гуні, - до табору пробився. Але далеко не з усім, що віз. Отже, з харчами сутужно було ще під Жовнином, а в новому таборі не стало й набоїв...
Далі гетьманові Гуні важити не було вже на що. Відбивши ще кілька атак поляків, він вибрав момент, щоб рукопашним боєм прорвати оточення в найслабкішому місці, і відступив на територію Слобідської України, де поляки погнатися за ним не могли: територія підлягала контролю Московії.
Так цей майстер оборони й маневру порятував іще раз -уже вкотре! - повстанське військо від цілковитого розгрому, а тисячі людей од загибелі.
Як склалася подальша доля талановитого командира, одвічного повстанця, невідомо. На той час він уже був досить літньою людиною, тож, треба думати, битва в гирлі Стариці була в гетьмана останньою. Але слід його в історії козацтва, історії визвольної боротьби українського народу залишився.
|
