Павло Павлюк, гетьман українського козацтва, командувач повстанської армії.
Постать гетьмана Павлюка - надзвичайно цікава і навіть особлива в історії України. Чому? Бо за національністю він був... турок. Щоб турок - та став гетьманом українського козацтва" очолив велике народне повстання за незалежність України, за Православну віру? Річ справді нечувана. Але так сталося.
Як жоден з інших козацьких вождів, він мав багато прізвищ і прізвиськ. Звали його: Павло Михнович, Карпо Павлюк, Баюн, Полурус, Гудзан, зрештою, Павлюга...
Розстрілявши Кононовича, козаки віддали булаву Павлюкові. Він став гетьманом не тільки козацтва, а й цілої повстанської армії. Заступника ж мав в особі Василя Томиленка, який ще недавно сам був гетьманом. Між іншим, Павлюка не стратили разом із І. Сулимою тільки тому, що за нього заступився відомий польський аристократ-сенатор.
Турецькі посли, знаючи, що Павлюк - турок, теж не наполягали на його страті.
Про серйозність намірів названих вище козацьких вождів свідчить уже той факт, що почали вони не з бойових дій, а з універсалів, тобто спеціальних послань, що поширювались по всіх навколишніх територіях. Як поставилося до них населення? Чимало охочих відгукнулося. Формувалися та озброювались, чим могли, нові сотні. Одначе і повстанців ще було мало, і зброя сяка-така. То ж багато новобранців так і не пройшли потрібного вишколу. А тут іще й зима заходила...
Розпалювати повстання взимку - річ сама собою майже безнадійна. А понад те ще й ватажок його припустився серйозної помилки. Замість того, щоб відвести повстанців ближче до Січі, де на допомогу йому завжди могли прийти козаки, які ще не приєдналися до бунтівників і де на будь-якому з островів можна було витримати натиск поляків, він спорудив табір поблизу села Кумейки під Чигирином. І табір, судячи з подальших подій, не дуже надійний.
Та перш ніж перейти до розповіді про саме повстання, скажемо, що ще перед ним, за гетьманування Томиленка, Павлюк зібрав загін козаків і повів їх у Крим. Ні, не для того, щоб воювати з кримчаками, а щоб допомогти ханові у його боротьбі проти буджацьких татар. Пособивши ханові впокорити Буджак, турок-козак Павлюк мав підстави сподіватись і допомоги орди в його боротьбі з поляками. Він і сподівався. Але. даремно...
Одначе повернемося до повстанців. Першим же штурмом війська польного гетьмана (заступника головнокомандувача) Миколи Потоцького пробили оборону табору в двох місцях. І на превелику силу та з серйозними втратами козакам пощастило стримати поляків до ночі, а потім відійти до містечка Боровиці, що на березі Дніпра.
Проте М. Потоцький був досвідченим воїном. Він кинув свої війська навздогін і, не даючи повстанцям змоги вкріпити новий табір, узяв його в облогу, безперервно атакуючи та обстрілюючи з гармат.
Вже на другий день повстанцям стало ясно, що довго протриматись на грудневому морозі, під вітром, у широкому полі, без харчів та набоїв, не вдасться. Сили ж для того, щоб розбити поляків чи хоч прорвати оточення, бракує... Отже, табір доживає останні години. Тоді посеред ночі полковник Скидан та ще кілька відомих офіцерів-козаків, утворивши невеликий штурмовий загін, усе ж пробилися до Дніпра і кригою перейшли на лівий берег. Тільки так вони і врятувались, негайно відступивши до Січі.
Під командою Павлюка зосталася тільки частина реєстрових козаків, що мало коли додержувались послідовності в боротьбі з поляками, були також негаразд дисципліновані та ще гірше озброєні, не вельми боєздатні повстанці. Тобто після відступу - чи краще сказати втечі - найбоєздатнішої частини запорожців на чолі зі Скиданом, Гунею та Филоненком, у таборі гетьмана почалась агонія.
І сталося те, що найчастіше в таких випадках буває: на вимогу поляків, реєстровики і повстанці пов'язали своїх вождів - Павлюка, Томиленка, Гремича, Летягу. Шкурая та ще кількох - здали ворогові. Тільки за таку ціну всі інші здобули собі право на життя.
Люто скатованого Павлюка перевезли до Варшави і скарали на смерть. Удруге за нього вже ніхто не заступився.
Жахливий досвід цього повстання ще раз показав, наскільки воно страшно: розпочинати щось велике, виходячи тільки з власних амбіцій, не подбавши про належну всенародну підготовку, а покладаючись лише на могутність і традиції Січі.
Павлюк розпочав повстання взимку, коли цьому аж ніяк не було властивої пори. З 23 тисяч його воїнів 17 тисяч не мали бойового досвіду, а головне - жодної зброї, окрім вил та кіс, а дехто йшов у бій з палицею. За кілька годин бою лише під Кумейками полягло понад 6 тисяч повстанців. Ще кілька тисяч загинуло під Боровицею або було страчено по розгрому повстання.
Деякі дослідники твердять, що, зрозумівши, скількох людей він призвів до загибелі своїми квапливими й непродуманими діями, Павлюк покаявся перед козацько-повстанським колом і сам попросився до рук поляків. Попросився й пішов, - поклавшись на слово честі православного сенатора від України Адама Кисіля, який запевняв, що в сеймі висловлено намір стратити лише керівників повстання, а всім іншим буде дароване життя.
Одначе каяття виявилось запізнілим, а слово честі сенатора — нічого не вартим. Після катувань і страти Павлюка, тисячі повстанців зазнали того самого, що й він.
Криваве повстання Павлюка й Остряниці (навколо якого згуртувалися рештки повстанців) саме й призвело не лише до величезних людських втрат, а й до тривалого занепаду козацько-повстанського руху.
|
