КАМ'ЯНИЙ ВІК. ПАЛЕОЛІТ
Кам'яний вік (палеоліт, мезоліт і неоліт) становить— надзвичайно важливий етап у розвитку історії людства. Адже впродовж цього періоду розпочався і завершився процес виділення з тваринного світу людини, яка виготовила перші знаряддя праці й набула найпростіших трудових навичок. Вона опанувала вогонь, спорудила перше штучне житло.
До цього часу відноситься закладення основ первісної суспільної організації, первіснообщинного ладу, зародження ідеологічних уявлень. Відбувається первинне розселення людства.
Кам'яний вік називають ще віком кам'яних знарядь праці. Виготовлення знарядь праці з каменю, етапи їх вдосконалення покладено в основу його періодизації. Англійський вчений Леббок для позначення підперіодів кам'яного віку ввів два терміни: палеоліт (епоха нешліфованих знарядь) і неоліт (епоха шліфованих знарядь).
У ході дослідження печери Мас д'Азіль в Ар'єжі (Франція) між пізньопалеолітичними і неолітичними шарами був знайдений ще один шар зі знаряддями праці, які істотно відрізнялися як від палеолітичних, так і від неолітичних. Це спричинило появу терміну мезоліт (період середнього кам'яного віку).
Кожний з цих підперіодів, у свою чергу, поділяється на дрібніші частини — пізні й ранні.
У 1889 р. французький хімік П'єр Бартелло на основі глибокого дослідження античних і середньовічних текстів і хімічного аналізу довів, що найдавніші знаряддя праці Єгипту, Месопотамії і Європи виготовлені не з бронзи, а з чистої міді. Так в археологію було введено ще один термін — енеоліт (мідно-кам'яний вік як перехідний період від неоліту до бронзи).
ПАЛЕОЛІТ
За характером знарядь праці і технікою їх виготовлення, за особливостями господарської діяльності людей епоху раннього палеоліту поділено на культури: шель, клактон, ашель, леваллуа і мустьє. Ці назви походять від французьких місцевостей, де вперше були досліджені типові для них стоянки.
На території України з'явилися первісні люди ще в шєльську епоху (від 1 млн. до 800—700 тис. років до н.е.). їх розселення відбувалося головним чином через західні райони Малої Азії і Балкани.
Головним джерелом існування людей шельської пори було збирання рослинної їжі та полювання. Люди вели кочовий спосіб життя, не влаштовуючи постійних жител. На короткочасних стоянках шельської культури археологи знаходять переважно кам'яні знаряддя праці. Матеріалом для знарядь праці могли бути різні породи каменю, але найчастіше використовувався кремінь завдяки його міцності і здатності розколюватися на тонкі пластини з гострими ріжучими краями. До того ж його було легко обробляти оббиванням.
У місцевостях, де не було покладів кременю, використовували кварцит, обсидіан, халцедон, роговик, яшму, гірський кришталь тощо.
Основним знаряддям цієї епохи було ручне рубило, що виготовлялося шляхом оббивання кам'яної заготовки з двох боків. Воно мало довгасту плескату форму та загострення з країв і на кінці. У довжину рубило досягало 20—25 см і важило 1,5 кг. Ручне рубило було універсальним знаряддям для всіх видів робіт. Але найголовнішим його призначенням була обробка деревини. Як різальні інструменти використовувалися і гострі відщепи, що утворювалися при виготовленні рубил.
Поширеними в шєльську епоху були і дерев'яні знаряддя праці, такі, як палиця для викопування корінців або дерев'яний спис із загостреним кінцем, для полювання.
Решток людей тієї епохи в Україні не знайдено, але про них розповідають первісні стоянки біля сіл Королеве Виноградівського району (найдавніша з виявлених в Україні) та Рокосове на Закарпатті, під Житомиром, біля сіл Бабин і Лука-Врублівецька на Дністрі.
Ашельська епоха (700—150 тис. років тому) характеризується дальшим розвитком людського суспільства, що відбувався в умовах різкого похолодання, пов'язаного зі зледеніннями. Одним з найбільших було Дніпровське зледеніння (280—240 тис. років тому). Високі крижані гори, які іноді досягали 3—4 км завтовшки, вкрили значну частину Східно-Європейської рівнини, північну і центральну частини України.
Просуваючись на південь, льодовик долиною Прадніпра досяг нинішнього Дніпропетровська, а східніше — Дону. Клімат на цій території різко змінився, що спричинило зникнення багатьох видів рослин і тварин, природні зони змістилися далеко на південь. З'явилися холодостійкі тварини — мамонти, шерстисті носороги, вівцебики, північні олені, яки, песці та інші. Південною межею їх розселення стало передгір'я Криму. Холодне повітря з поверхні льодовика рухалося на південь. Сильні сухі вітри зривали дрібний пил з не покритих рослинністю рівнин біля підніжжя льодовика і несли його на південь. Поступово вітри слабшали і пил осідав на поверхню землі, формуючи так звані лісові відклади, які вкрили лісостепову смугу України від Полісся на півночі до чорноморських степів на півдні шаром, що подекуди досягав 20 м завтовшки.
Грунти, які сформувалися на лесах, багаті на мікроелементи і відзначаються особливою родючістю. В цьому, зокрема, таємниця родючості українських чорноземів.
Внаслідок сильного похолодання рівень світового океану знизився на 130 м. Зросла площа суходолу. Зокрема, сушею стала сучасна територія Одеської затоки від гирла Дунаю до Криму. Зникло Азовське море. На місці північної частини Чорного та Азовського морів утворилися холодні степи. До південного краю льодовика підійшла тундра.
Під час наступу льодовика умови тундри розповсюдилися навіть на Крим. Люди не лише перебороли труднощі, пов'язані з похолоданням. Вони зробили дальший крок у розвитку господарства і культури. Вони навчилися полювати на великих тварин, м'ясо яких стало основною їжею людей.
Полювання було груповим і мало загінний характер. У ньому брали участь всі дорослі члени первісних груп людей.
Холодний клімат викликав потребу в користуванні вогнем. Тоді ж люди навчилися виготовляти одяг зі шкур тварин, забитих на полюванні. Вони почали заселяти природні печери і навіси в гірських місцевостях та споруджувати примітивні заслони з дерева і гілок у відкритих місцевостях.
Новим етапом у розвитку людини є мустьєрська епоха (150—35 тис. років тому). Саме на неї припадає вже згадане дніпровське зледеніння. У цей час вже з'явився новий тип людини — неандерталець. На території України знайдено понад 50 неандертальських стоянок, зокрема біля м. Білогорськ-Заскальне, Шайтан-Коба, Чокурча тощо. У печерах, гротах, які первісні люди використовували для жител, знайдені залишки поховань неандертальців, кістки диких тварин, кременеві знаряддя праці.
У місцевостях, де не було печер, люди споруджували штучні житла округлої форми, обкладені кістками мамонтів. Неандертальці вже вміли добувати вогонь. Вони володіли більш досконалими навичками обробки каменю і виготовлення знарядь праці. Крім рубил, які, як і раніше, виготовляли з уламка каменя, люди користувалися гостроконечниками, скреблами, які виготовляли шляхом сколювання з кремінних ядрищ-нуклеусів і ретуші (обколювання) в потрібних місцях.
Гостроконечники використовувалися як мисливські ножі для добивання пораненої тварини і розчленування її туші та для обробки дерева. Найбільші за розмірами гостроконечники були наконечниками списів, хоч використовувалися і списи з обпаленими гострими кінцями.
Скребла служили ножами для обробки шкур тварин при виготовленні з них одягу та обробки дерев'яних поверхонь.
Люди селилися у долинах річок і ярах, захищених від холодних північних вітрів. При спорудженні жител використовувалися дерево, шкури і кістки тварин. Вивчення залишків житла та їхніх конструктивних особливостей дає підставу вважати, що в цей час люди будували як великі колективні родові житла, так і невеликі житла, можливо, для парних сімей.
Прекрасним матеріалом для вивчення жител епохи мустьє є Межиріцька стоянка (Канівський район на Черкащині). Під час розкопок тут відкрито залишки чотирьох округлих чи овальних жител, споруджених з великих кісток мамонта (тазові кістки, бивні, черепи, лопатки). Черепи та інші великі кістки, неглибоко вкопані в землю, утворювали опору для жердин-бивнів, які являли собою каркас покрівлі. Очевидно, цей каркас вкривали шкурами мамонтів. Будівлі відрізнялися деякими конструктивними особливостями. Так, одна з них була обкладена нижніми щелепами, друга — трьома концентричними дугами трубчастих кісток, третя — трубчастими і плоскими кістками тварин тощо. При цьому мали місце певна ритмічність і симетрія.
Приблизно 35 тис. років тому мустьєрську епоху змінив пізній палеоліт, протягом якого сформувався кроманьйонець — тип людини розумної.
Археологи поділяють пізній палеоліт на три епохи: ориньякську, салютрейську і мадленську. У розвитку продуктивних сил у цей період відбулися помітні прогресивні зміни: значно вдосконалилася обробка каменю, зріс асортимент кам'яних знарядь праці — не менше 20 видів.
Значного поширення набула техніка сколювання пластин в нуклеуси. їх виготовляли з видовжених заготовок. Спочатку заготовку відбивали на одному кінці для одержання ударної площадки — основи нуклеуса. Ударами по її краях відбивачем з нуклеуса сколювали правильні ножеподібні пластини — основний матеріал для виготовлення різноманітних знарядь праці. З нуклеусів виготовляли різаки, скребки, наконечники дротиків (легких списів), проколки, гостряки тощо. Різаки виготовляли за допомогою невеликих сколів, які утворювали на кінці пластини досить міцний гострий виступ. Таким знаряддям можна було різати дерево і кістку.
Скребки робили за допомогою ретуші на одному з кінців чи по краю пластини. Ними можна було розрізувати і обробляти шкури, обстругувати дерево. Давні люди вміли застосовувати, крім звичайної ретуші, плоску або віджимну, яку наносили на поверхню відтисканням (віджиманням) дрібних відщепів-лусочок.
Кремінні знаряддя часом використовували дерев'яними та кістяними рукоятками. У цю епоху ширший ужиток дістали знаряддя з кістки та рогів тварин, особливо з бивнів мамонтів, що відзначалися значною міцністю і пружністю. Кістки та бивні мамонтів, роги північних оленів люди збирали і зберігали як сировину в спеціальних ямах-коморах, влаштованих на стоянках. З кісток та рогів робили шила і голки для зшивання шкур тварин у процесі виготовлення одягу, наконечники мисливських дротиків, молоткоподібні і клиноподібні знаряддя для розколювання дерева і кісток тварин, землерийні інструменти, предмети побуту і твори мистецтва.
Головним заняттям людей у пізньопалеолітичну епоху було полювання на таких тварин, як мамонти, носороги, лосі, зубри, коні, північні олені. Наявність відкритого простору (тундри) з відносно багатою рослинністю сприяла створенню великих стад травоїдних.
Під час останнього зледеніння в межах сучасної території України розвивалися два різних первісних суспільства: мисливців на мамонтів, які жили у так званій мамонтовій зоні — лісотундрі, що сягала Середнього Дніпра і Волині, і мисливців на бізонів, які мешкали у причорноморських степах.
Мамонт був важливим об'єктом полювання. Він важив приблизно 5 тонн. Вага кісток (без бивнів) сягала 1500 кг. Використовувалася практично вся туша тварини. М'ясо поїдали, шкурою (товщина 5—7 см, площа — приблизно 30 кв. метрів) вкривали житла. Кістки слугували будівельним матеріалом, сировиною для виготовлення знарядь праці, навіть паливом для вогнищ. Мамонти були прекрасно пристосовані до життя у суворих умовах. За підрахунками дослідників за один день мамонт з'їдав 100 кг рослинної їжі. Взимку мамонти могли добувати їжу з-під снігу, розгрібаючи його бивнями (довжина бивня 4 м, вага близько 150 кг).
Природно, полювання на таку велику тварину могло бути тільки колективним.
Селище мисливців на мамонтів складалося з 5—6 жител, розташованих неподалік від місця полювання. Досліджено шість таких общинних селищ у Середньому Подніпров'ї (Мізин, Радомишль, Межиріч, Добранічівка, Гінці, Кирилівська стоянка).
Цікавим є питання про долю мамонтів. До їх знищення призвело посилене полювання на них протягом 200 років. Вважається, що потепління наприкінці льодовикової епохи спричинило розмерзання морів, зволоження клімату, збільшення потужності снігового покриву. Бурани та ожеледиці взимку обумовлювали голодну смерть травоїдних (мамонтів, бізонів, вівцебиків тощо). Крім того, густий хутряний покрив тварин то намокав під час відлиг, то замерзав, і вони гинули від переохолодження.
Мисливці на бізонів причорноморських степів використовували загінний спосіб полювання. Стадо тварин гнали до яру, де їх добивали списами, а пізніше — стрілами. На Авмросіївській стоянці в Донбасі знайдено кістки понад тисячі вбитих особин.
Наприкінці пізнього палеоліту після вимирання шерстистих носорогів, мамонтів, вівцебиків та бізонів основним об'єктом полювання став північний олень. Жодна з тварин лісотундри краще за нього не могла задовольнити життєві потреби людини.
Навесні мисливці на оленя збиралися в місцях традиційних переправ стад через річки під час весняної міграції тварин на північ. За допомогою гарпунів били тварин на воді. Здобуте м'ясо зберігали у проточній воді. Влітку полювали з луками і стрілами на оленів на літніх пасовиськах, били гусей і качок. Перед першими заморозками мисливці поселялися на шляхах осінньої міграції оленів, у місцях їх переправ через річки. Для забезпечення колективу достатньою кількістю їжі на зиму забивали величезну кількість тварин. Біля гори м'яса будувалися теплі, заглиблені в землю зимові житла, в яких проживали окремі сім'ї.
Взимку люди відпочивали, робили ритуальні візити, справляли весілля, обмінювалися дарами, відправляли релігійні свята.
У місцях полювання мисливці жили аж до весняної міграції тварин. З неї розпочинався новий господарський цикл. Через те, що шляхи весняних та осінніх міграцій різних видів тварин, як правило, не збігалися, мисливцям доводилося не менш як двічі на рік змінювати місця стоянок.
|
