Історія в широкому розумінні слова — це процес розвитку природи і людського суспільства. Тому умовно її можна поділити на історію природи та історію суспільства, які нерозривно пов'язані між собою і взаємообумовлюють одна одну. Історія природи є основою розвитку суспільства і передує йому. Історія Землі розпочалася з процесу формування самої планети, її поверхні, виникнення, розвитку і зміни рослинного і тваринного світу. Поява людей започаткувала історію людського суспільства, яка є продовженням історії Землі. Люди взаємодіють з природою, використовують її відповідно до своїх потреб, створюють матеріальні й духовні цінності, змінюють довкілляі самих себе. І природа, і суспільство розвиваються за об'єктивними законами. Закони природи існували до виникнення життя на Землі й існуватимуть вічно. Люди лише можуть відкривати ці закони, використовувати їх у своїх інтересах. Нехтування ними призводить до конфлікту між природою і людьми. За будь-яку «перемогу» над природою люди, як відомо, платять високу ціну. Суспільство також розвивається за об'єктивними законами. Людям залишається лише пізнавати їх і використовувати в інтересах суспільного прогресу. Нехтування цими законами, а ще гірше — «створення» неіснуючих з втискуванням суспільства в їх межі, як це мало місце упродовж більш ніж сімдесяти років історії нашої країни, веде до негативних наслідків. Щоб запобігти такому, історія як наука покликана вивчати діяльність людей, нагромаджувати знання про людське суспільство, встановлювати закономірності розвитку цивілізації, розкривати зв'язок минулого з сучасним і майбутнім, визначати напрям дальшого розвитку. Історія також є описом процесу розвитку природи і суспільства. Вчені зобов'язані об'єктивно відображати цей процес, тобто керуватися об'єктивними законами. Але між самим розвитком природи і суспільства та його описом лежить велика відстань. Вона пролягає крізь свідомість дослідника. І саме тут виникають труднощі. По-перше, дослідник абсолютно всього не знає і не може знати. По-друге, в нього виробляється суб'єктивне ставлення до подій і явищ, тобто він- виробляє свою концепцію історичного розвитку, якою керується у процесі написання історії. А тому від одних фактів він може абстрагуватися, а інші, які вкладаються в його концепцію, використовувати. На жаль, не виключена і фальсифікація історичних фактів. Іноді одна концепція стає основою діяльності ряду вчених, і тоді виникають історичні школи. По-третє, історія тісно пов'язана з ідеологією, і держава чинить прямий тиск на істориків, намагаючись нав'язати суспільству певні ідеї. По-четверте, іноді історія пишеться на догоду тим чи іншим керівникам країни. Прихід кожного наступного з них означає чергове переписування історії. По-п'яте, на дослідження впливають кількість та достовірність історичних джерел, складність обраного для дослідника періоду тощо. Іноді нестача фактів компенсується уявою дослідника, особливо коли це стосується найдавнішої історії, або як її ще називають, дописемної. Наступні дослідники вже користуються такими дослідженнями як істинними. Отже, є історія і є суб'єктивні тлумачення історії. Тому не дивно, що ми маємо не одну історію України, а ряд офіційних і неофіційних фундаментальних праць, науково-популярних нарисів, досліджень окремих періодів життя і діяльності нашого народу. В цілому вони дають яскраву, але разом з тим досить строкату картину нашого минулого. Особливо проблематичним є висвітлення найдавнішої історії, тобто наших першопочатків. Поетично окреслив цю проблемуМ.Вінграновський: «Де та рука чи голос, що показали б нам і сказали: ось саме тут, звідси, від того часу ми почали свій крок? А той предковічний простір, де уперше ступили ми, в моторошно непроглядному майбутньому стане зватися Україною? Скільки нам років, століть, тисячоліть? Де той початок, від якого взялися ми і все нині суще людство?» Певна частина дослідників, виходячи з бідності джерел, залишає період первіснообщинного ладу на відкуп археології, а написання історії України починає від часів Київської Русі. Хоч і Київську Русь розглядає не як українську державу, а як «колиску трьох братніх народів». Справді, якщо брати за основу поняття «український народ», то розпочинати його історію слід з часів появи самоназви. А якщо писати історію України, то починати треба з найдавніших часів, включаючи величезний період до появи на території України первісних людей. На нашу думку, історію України варто описувати від часу формування її території, тобто українського кристалічного щита, — з 4 млрд. років до н.е. Історією українського суспільства вважати історію всіх суспільств, які проживали на території України, починаючи з моменту її заселення. Певна частина населення постійно проживала на цій території, і хоча й зазнавала впливів тих чи інших прийшлих етносів, іноді змішуючись з ними, асимілюючи їх або піддаючись процесу асиміляції, все ж передавала з покоління в покоління той ген, який вирізняє сьогодні українців.
