 Голод 1921-1923 pp. Утворення СРСР
Найкраще залежний статус України проілюстрували події, пов'язані з голодом 1921-1923 pp. Голод був спричинений посухою, післявоєнною розрухою та більшовицькою політикою реквізицій зерна у селянства. Найбільше постраждало населення Поволжя і центральних районів Росії. Ті ж самі чинники діяли і в Україні, проте, з суттєвою різницею - місцеве селянство мало більші запаси хліба. Це дозволило б уникнути голоду в південних українських губерніях, якби не розпорядження Кремля відправляти український хліб до Росії. Представники Американської адміністрації допомоги (AmericanReliefAdministration) голодуючим дивувалися, чому поїзди з продовольством із Києва та Полтави відправляють за сотні миль у Поволжя, замість того, щоб відправити їх у сусідні Одесу чи Миколаїв, де також лютував голод.
Більшовики не зупинялися перед тим, щоби реквізувати хліб в охоплених голодом українських губерніях. Московське керівництво прагнуло загасити вогнища голоду передовсім у Росії, зовсім не дбаючи про те, що відбувається в Україні.
Голод в Україні приховувався від загальноросійської та світової громадськості. Американській адміністрації допомоги дозволили діяти в українських губерніях лише у квітні 1922 p., аж у самий розпал голоду.
Голод 1921-1923 pp. коштував Україні, за приблизними оцінками, до 1,5-2 млн. жертв - це була та ціна, яку сплатила УСРР за те, що не стала самостійною державою.
30 грудня 1922 р. у Москві I з'їзд Рад СРСР проголосив утворення Союзу РСР. Радянський Союз як об'єднання незалежних держав за умови існування єдиної унітарної правлячої партії був фікцією. Реальний статус республіканських компартій залишився на рівні обласних організацій РКП(б). Будь-яке рішення, прийняте Центральним комітетом партії у Кремлі, мало зобов'язальний характер для кожної республіки. Та все ж таки збереження за Україною статусу бодай навіть формальної, але окремої державної одиниці мало великий позитивний вплив на подальший розвиток української національної самобутності. Українці дістали те, чого довгі роки позбавляла їх Російська імперія: окрему адміністрацію, територію, державні та громадські структури - основи для майбутньої територіальної самостійності України.
Утворення СРСР не применшило гостроти національного питання. Так, на 1926 р. з 69 млн. неросіян, які проживали у Союзі, українське населення становило 31 млн. (або 44%). Але ці цифри перебували у різкій невідповідності до частки українців у партійно-державному апараті. Наприкінці 1920 p. Y Комуністичній партії (більшовиків) України (КП (б)У) українці складали лише 19%, а в квітні 1922 р. - 23,3%; натомість частка росіян та євреїв дорівнювала відповідно 53,6% і 13,6% (для порівняння - українці становили близько 80% населення УСРР). Тільки 11% особового складу КП(б)У вважали рідною мовою українську, a розмовляли нею і того менше - усього 2%.
Подібне становище склалося й у інших республіках Радянського Союзу. Москва мала намір виправити цю невідповідність, залучивши до управління у республіках представників неросійських національностей. Таким чином вона хотіла розширити соціальну базу свого режиму.
У 1923 р. XII з'їзд РКП(б) проголосив політику «коренізації» партійно-державного апарату в неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми «українізації».
|
