Можливо, ми тому так мало знаємо про Дмитра Барабаша, що діяльність його припадає на епоху славетного Петра Сагайдачного, чия постать здатна затьмарити кого завгодно. Проте і Сагайдачний не був ідеальним гетьманом. Принаймні багатьом козакам він таким не здавався. Час від часу суперечності між цим талановитим, але суворим, вимогливим гетьманом, і козацькою сіромою, та й старшиною, настільки загострювалися, що Сагайдачного позбавляли булави, чи, може" він і сам позбувався її. І тоді зі старшинської маси виринав наступний вождь. Володарем булави і козацьких симпатій він ставав ненадовго. Але іноді траплялося так, що встигав зробити чимало, вписуючи і своє ім'я в літопис українського лицарства. Саме таким вождем і постає перед нами Дмитро Барабаш.
Як це не парадоксально, але козацького сотника Яцка Бородавку обрано гетьманом саме тоді, коли в розквіті була слава Петра Конашевича-Сагайдачного. Просто сталося так, що 1619 року, коли Сагайдачний намагався налагодити відносини з польським урядом, щоб домогтися якомога більше прав для Православної Церкви та козацтва, частина запорізького козацтва визнала це за угодовство і позбавила його булави. Адже на Січі ніколи не бракувало козаків, націлених тільки на одне: воювати і ще раз воювати. Таким несила було збагнути, що не кожен гетьман, який прагне миру між козаками і польським урядом, є зрадником. Що іноді дипломатія дає змогу досягти більшого, ніж військо.
З перших днів гетьманування (1622-1623) Оліфер Голуб заявив про себе, як про яскраво вираженого послідовника П. Сагайдачного. Він досить мудро оцінював співвідношення сил, що склалося на той час між Польщею і козацтвом, реалістично сприймав настрої селянства та міщан і дійшов висновку: на певний час треба припинити боротьбу з Річчю Посполитою і повернути зброю тільки проти зовнішніх ворогів. Люд уже потомився і від безперервних повстань, і від руйнацій та релігійного протистояння. Особливо активно підтримували Оліфера Голуба заможні селяни, яким треба було давати лад господарству, і дрібна українська шляхта, яка завжди мала збитки і від поляків, і від єдинокровних повстанців, і від козаків. Потяглися за новим гетьманом і козацька старшина та міщанство.
Гетьманування Марка Жмайла припадає на 1624-1625 роки. У цей час козацтво, вся Україна перебувала на грані війни з Польщею. Козаки висунули перед польським урядом низку вимог, від яких не збиралися відступатися, але поляки не збиралися їх виконувати. Ну, як король і сейм могли погодитися, скажімо, на скасування унії та поширення по всій Україні православ'я? А ще козаки вимагали узаконити їх, козацьке, судочинство, тобто за певні провини козаків мали судити козацькі суди за козацькими звичаями, а не суди польські.
Надзвичайно глибоке політичне підґрунтя мала й вимога про те, щоб з території Київського воєводства було виведено всі польські війська, а їхнє місце посіли гарнізони українських козаків...
Козацтво виплекало кілька відомих гетьманських династій - Ружинських, Хмельницьких, Вишневецьких... Належить до них і рід Дорошенків. Якщо бути точним, то Куруківську угоду підписував не Жмайло, а Михайло Дорошенко - дід отого славетного" оспіваного в піснях гетьмана Петра Дорошенка. Підписання її відбулося 6 листопада 1625 року. А перед днем до цього козаки, які вже знали, що криє в собі згаданий документ, на бурхливій раді позбавили булави гетьмана Жмайла і передали її М. Дорошенку. Передати передали, проте змінити пунктів Куруківської угоди новий гетьман не міг. Як не наважився він і перенести термін підписання угоди, щоб виграти час
Гетьманування славного лицаря Андрія Діденка тривало недовго. Але сама поява його в ролі гетьмана має цікаву історію, що була і є фактом загальної історії козацтва, історії України. Готуючись до війни з Росією, новообраний король Польщі Владислав IV вирішив якнайширше залучити до участі в ній українське козацтво. Тож якщо досі польський уряд дивився на зростання його численності з острахом, то тепер сам кликав українців у козаки, обіцяючи їм навіть платню чи якусь іншу винагороду. Оскільки козацтво почало поповнюватись новачками, що годилися служити короні, а частина "старих" козаків не мала охоти воювати на боці польського короля, то створилася ситуація, що потребувала розгляду на загальній козацькій раді. Польський уряд не заперечував, бо теж хотів ясності. І 25 грудня 1632 року така рада відбулася в урочищі Черняхівська Діброва поблизу Канева.
ТАРАС ТРЯСИЛО, гетьман запорізького козацтва, гетьман України. Запорізькі козаки, які під командуванням Михайла Дорошенка ходили 1628 року в Крим, повернулися з цього походу, якщо й не переможцями, то вже в жодному разі не переможеними. Запрошені туди з волі хана, вони, як ми вже знаємо, в кількох битвах громили війська претендента на трон - Джанібек-Гірея. Щоправда, їм не поталанило: у вирішальному бою значна частина ханового війська зрадила свого можновладця і стала на бік Джанібек-Гірея. Це призвело до того, що і хан, і гетьман Дорошенко, а разом з ним ще близько тисячі козаків, загинули. Одначе в лавах козаків паніки через це не виникло. Вони обрали гетьманом одного з найздібніших своїх сотників - Тараса Федоровича, що мав прізвисько Трясило (з ним він і ввійшов в історію), і з гідністю повернулись на Січ.
Так уже складалась іноді доля козацьких гетьманів: перемігши в битві, вони втрачали здобуте в дипломатичних баталіях. Відтак і козацтво втрачало чимало з того, що здобували шаблями їхні попередники.
Тож коли гетьман Трясило, який іще вчора громив війська коронного гетьмана Польщі, опинився без булави і війська, на його місце коронний гетьман Конецпольський посадив Тимоша Орендаренка (в деяких джерелах - Орандаренко). Всі наші історики, ніби змовившись, - а швидше за все тому, що не мають яскравих свідчень його діянь - присвячують йому не більше двох-трьох рядків. З яких, до речі, випливає, що козакам Орендаренко не сподобався. І це, мабуть, відповідає дійсності, бо вже десь за рік вони переобрали його. Гетьманом став Іван Петражицький-Кулага.
Іван Петражицький-Кулага прийняв булаву в 1631 році - тоді, коли стався остаточний розкол між реєстровими та нереєстровими козаками, і виникла потреба в двох гетьманах. Петражицький-Кулага очолив реєстрових козаків. А на чолі нереєстрових став Андрій Гаврилович. Та для тих і для тих настали однаково тяжкі часи. Нікуди не поділася небезпека, яка чатувала на козаків і на всю українську землю з боку кримських татар і турків. А тепер ще й додалася одверта ворожість із боку поляків.
В історії Козаччини існує кілька імен гетьманів, про яких ми знаємо надзвичайно мало. В кращому разі про них - у тих чи інших джерелах - з'являлися лише згадки. До таких гетьманів належать, зокрема, Лук'ян Чорнинський (про нього є згадка 1578 року, а згодом ще одна — 1586-го), Войтих Чановицький (1590), Каленик Андрієвич (1624), Пирський (1625). Виникає серед них, пропливаючи історичною тінню, й гетьман нереєстрових козаків Андрій Гаврилович.
