Карпо Скидан, полковник нереєстрових козаків, командир повстанських загонів.
Полковник Карпо Скидан з'являється в історії України як один з організаторів і керівників повстанського руху та найздібніших воєначальників. Першою його операцією став переворот за часів гетьманування Сави Кононовича. А було так: у розпалі повстання П. Павлюка Скидан зі своїм полком пішов до Переяслава, де тоді перебувала ставка гетьмана Кононовича, напав уночі на будинок, в якому той жив із найближчим оточенням, узяв гетьмана під варту і привіз до Павлюка. За вироком козацької Ради, Кононовича стратили як зрадника, що обстоював інтереси Польщі, не дбаючи про інтереси українського народу та козацтва, а полковник Скидан відтоді став популярним серед повстанців. За ним закріпилася слава хороброго до відчайдушності чоловіка, здатного на будь-який подвиг.
Павло Носковський, полковник, головнокомандувач козацького війська в Австрійській імперії. Серед тих козацьких полководців, що діяли поза межами України, постать полковника Носковського найцікавіша. Йому та його воїнам випало брати участь в 30-літній війні на боці Австрії. З публікацій, що їх зробив дослідник О. Баран за матеріалами віденських архівів, та досліджень В. Сергійчука, історія експедиційного корпусу Павла Носковського вимальовується така. В Австрії вже знали, що то таке є - козацька військова сила. Звідки? Бо козацькі підрозділи не раз бували в складі польських військ, що їх король посилав на допомогу Фердинанду II. Навіть збереглися свідчення, що австрійський головнокомандувач Валленштайн делікатно підказував королеві, щоб той надсилав до Австрії козаків - вони здавалися йому надійнішими за поляків. А король не був проти. Козаків він радий був посилати, куди завгодно, аби тільки менше їх лишалось у Речі Посполитій.
КАРПО ПІВТОРАКОЖУХА, полковий осавул, гетьман повстанської армії.
Хоч придушення повстання під проводом гетьмана Остряниці вивершилось лютими тортурами, стратами багатьох козацьких офіцерів та наругою над їхніми родинами, потяг до боротьби за волю і віру в Україні не поменшав. До козаків, що не склали зброї, - їх було чимало - приєдналися й ті повстанці, які не хотіли чи боялися повертатись до своїх панів, кому вже й нікуди було вертатися, бо домівки їм поруйнували та попалили поляки. Та для того, щоб об'єднати всіх невдоволених і зібрати нове військо, потрібен був гетьман.
Максим Гулак, гетьман повстанської армії. Ще дивовижніше складалася доля гетьмана Максима Гулака, що прийняв булаву по смерті Карпа Півторакожуха, орієнтовано на початку 1642 року. За часів Півторакожуха Максим Гулак командував у його війську артилерією. Він перейняв і добре вивчив тактику прикордонних боїв свого попередника, проте не одразу вдався до неї, а спробував розпочати бойові дії майже в центрі України, на території Черкащини. Гулак дійшов туди, розбиваючи дрібні загони поляків. Та коли на річці Тясмин проти нього виступили значні польські сили, гетьман, втративши чимало людей і всю артилерію, мусив відступити до кордонів з Кримським ханством, тобто на ті самі землі, на яких базувався його попередник. Поляки спробували розбити його й тут, але цього разу вже вони зазнали поразки і відступили. І знову мусили миритися з існуванням козацько-повстанського війська, яке не підпорядковувалося ні королеві, ні реєстровому чи запорозькому гетьманам, а мало свого власного ватажка.
Іван Барабаш, наказний гетьман реєстрового козацтва. Після поразки повстання під проводом Я. Остряниці й Д. Гуні, Україна буквально захлиналася в кривавих хвилях терору. Польські каральні загони винищували цілі села й містечка. Польські суди посилали на страту все нові й нові тисячі причетних і непричетних, підозрюваних і нешанобливих чи й просто безневинних, але не догідливих. У цій атмосфері й проходила у вересні 1638 року в Києві "загальна Рада" реєстрового козацтва, скликана з ініціативи польського військового командування. До участі в ній запросили майже все реєстрове офіцерство, а також по кілька рядових представників - виборних від кожного реєстрового полку.
