Григорій Чорний, гетьман запорізького козацтва. Вперше Григорій (Грицько) Чорний примусив заговорити про себе ще навесні 1624 року, під час морського походу до Константинополя. Тоді він був не гетьманом, а, мабуть, тільки кошовим отаманом чи просто наказним, обраним для керівництва походом. Тоді до столиці Туреччини вирушила флотилія з 102 чайок! Правда, коли згадати, що екіпаж кожної такої чайки складався приблизно з 60 мореплавців, то стає зрозуміло, що козаків було не так вже й багато. Але кількість суден справляла враження.
Так ось, під командуванням флотоводця Григорія Чорного козаки зуміли прорвати сильну морську блокаду, що її турецький флот улаштував ще на виході.
Левко Іванович, гетьман реєстрового козацтва. Реєстрове козацтво часом теж вибухало, як і козацтво запорізьке. Під час одного з бунтів, що мав місце 1629 року, кілька сотень козаків заявили: вони не підкорятимуться наказам гетьмана Григорія Чорного. Відтак обрали власного гетьмана - Левка Івановича. Ніяких докладних відомостей про попередню діяльність цього гетьмана дослідники не мають. Можемо лише припустити, що, очевидно, він заслужив довіру і здобув авторитет у час походу козаків під проводом М. Дорошенка до Криму (1628). Або вже в не дуже вдалому поході під проводом Г. Чорного до Перекопа - за кілька місяців по загибелі Дорошенка.
Семен Перев'язка, гетьман реєстрового козацтва. На думку автора "Історії русів", Семен Перев'язка з'явився на політичному видноколі України 1632 року "після смерті Тараса [Трясила]". До слова, Грушевський, Крип'якевич та деякі інші історики не згадують такого гетьмана зовсім. За часів гетьманства Тараса Трясила Семен Перев'язка був полковим обозним реєстрового козацтва. Тобто, кажучи сучасною мовою, служив заступником командира з артилерії одного із полків. Оскільки артилерійський талант цінували тоді надзвичайно високо, посада полкового обозного так само високо підносила кожного, хто її обіймав.
Іван Сулима, гетьман запорізького козацтва (р. н. невід.-страчений 1635) Родом український шляхтич Іван Сулима був з Чернігівщини. Можна припустити, що він здобув непогану освіту, оскільки замолоду керував маєтками канцлера Речі Посполитої, головнокомандувача польських військ Станіслава Жолкевського - того, що свого часу придушував повстання С. Наливайка.
Керувати маєтностями такого магната міг тільки освічений і тямущий чоловік, та ще й, як сподівався сам Жолкевський, відданий йому і королеві.
Василь Томиленко, гетьман реєстрового козацтва. У той час, коли полковники реєстрового козацтва Караїмович і Барабаш по-зрадницькому видавали Івана Сулиму (1635 р.) полякам, гетьманом реєстровиків випало бути Василю Томиленкові.
Ніяких свідчень про те, чи мав він щось спільного з цією зрадою, до нас не дійшло. Зате достеменно відомо, що гетьман не хотів далі миритися зі свавіллям польського панства. Маючи чимало фактів, що яскраво засвідчували, наскільки польські магнати й урядовці дозволяють собі виходити поза межі законності, він спорядив до Варшави делегацію, яка б довела до відома уряду й короля, що ж насправді діється в українських землях. Тобто цей гетьман не просто шукав порозуміння з королем, а вимагав від нього та уряду приборкати шляхту, поставити її в рамки закону.
Він визнавав Україну в складі Речі Посполитої, але на засадах гідності.
На Великій козацькій Раді (1637), яка проходила на річці Росаві, гетьманом гукнули Саву Кононовича. Пікантність ситуації, що виникла після цього, полягала в тому, що Кононович не лише не крився зі своїми польськими уподобаннями, а й був росіянином (московітом) за національністю.
Тобто, для значної більшості українських козаків одразу ж ставало ясно, що такий чоловік захищати інтересів козацтва перед польським урядом не буде. Хоч за традиціями, що існували в козацькому середовищі, національність не мала ваги.
Головне: служить людина козацькій справі, Україні, вірі православній, чи не служить?
Павло Павлюк, гетьман українського козацтва, командувач повстанської армії.
Постать гетьмана Павлюка - надзвичайно цікава і навіть особлива в історії України. Чому?
Бо за національністю він був... турок. Щоб турок - та став гетьманом українського козацтва" очолив велике народне повстання за незалежність України, за Православну віру? Річ справді нечувана. Але так сталося. Як жоден з інших козацьких вождів, він мав багато прізвищ і прізвиськ. Звали його: Павло Михнович, Карпо Павлюк, Баюн, Полурус, Гудзан, зрештою, Павлюга...
Ілляш Караїмович, гетьман реєстрового козацтва. Ілляш Караїмович був одним із тих козацьких гетьманів, які твердо і послідовно дотримувались польської орієнтації. Гетьманом його проголосили одразу після страти Павла Павлюка, і найважливішим завданням його - яке, судячи з усього, він виконував не з примусу, а за переконанням, - було: заспокоїти козацтво, не допустити нового повстання, примусити козаків, говорячи сучасною мовою, повернутися в правове поле Польського королівства. Однак в українській історії він, як постать, з'являється значно раніше. Саме Караїмович, разом з полковником Барабашем та іншими реєстровими офіцерами, брав участь у придушенні повстання Івана Сулими. Це він, хитро перебравшись за однодумця, в гурті з іншими офіцерами, заарештував І. Судиму, П. Павлюка та ще кількох керівників повстання і привіз їх до польського табору. Зрозуміло, що такі вчинки симпатії в українця викликати не можуть, проте, погодьмося - операцію виконано вправно. Пов'язати все керівництво повстанської армії і вивезти його з табору — таке може вдатись не кожному.
Яків Остряниця, гетьман нереєстрового козацтва, командувач повстанської армії. Після поразки повстання під проводом Павлюка основна частина бунтарів не розпорошилася по степах і селах, а посходилась до Січі та її околиць. Оскільки ці люди складати зброї не збиралися, постало питання про гетьмана. Ним обрали активного учасника повстання, ніжинського полковника Якова (Стефана, Яцька) Остряницю, що був родом з містечка Остра на Чернігівщині. До обрання гетьманом, він певний час був полковником Ніжинським. Радником до нього приставили старого січовика Дмитра (Леона) Гуню. У квітні 1638 року Остряниця повів своє - поки що нечисленне - військо лівим берегом Дніпра на Київщину, в район Переяслава.
Дмитро Гуня, кошовий отаман, гетьман повстанського війська. Грудень 1637 року. Трагічний бій під Кумейками на Черкащині. Слабко озброєні повстанці мужньо стримують шалений натиск добірних польських військ. Табір з возів, улаштований просто на марші, ненадійний. Поляки легко вдерлися до нього. У страшній різанині, що тривала мало не цілий день, повстанці втратили близько 6 тисяч чоловік. Бачачи, що битву програно, гетьман Павло Павлюк бере загін кінного козацтва - найбоєздатнішого - і, вирвавшись із табору, відходить у бік містечка Боровиця. А тих, хто лишися спливати кров'ю під Кумейками очолив літній, досвідчений полковник Гуня. Йому не забракло мужності, таланту й авторитету, щоб після відходу гетьмана (це викликало в таборі паніку) заспокоїти бунтарів, відбити напад поляків і, зміцнивши табір, триматися ще кілька годин. На світанку ж, перегрупувавши своє знесилене військо, Дмитро Гуня несподіваним ударом прорвав польську блокаду і почав відступати тим самим шляхом, яким повів свій загін гетьман Павлюк.
Іван Сулима, гетьман запорізького козацтва 
